Жуль Гоффман народився 2 серпня1941 року в місті Ехтернах в Люксембурзі. У 1969 році в Страсбурзькому університетіотримав вчений ступінь доктора наук з біології. У 1973—1974 роках займався постдокторські роботою в Марбурзькому університеті в Німеччині. З 1964 по 1968 рік працював дослідником у французькому Національному центрі наукових досліджень. У 1974 році став керівником науково-дослідних робіт Центру. У 1978—2005 роки він обіймав посаду директора відділення 9022 «Імунні відповіді та їхній перебіг у комах». У період з 1993 по 2005 рік він також керував Інститутом молекулярної і клітинної біології в Страсбурзі.
У 2009 році вчений відвідував Білорусію, був у музеї історії і культури євреїв Білорусі.
Предки вченого жили у XVIII столітті в містах Мінськ, Шклов, Могилів, Пружани. Наприкінці XIX століття прадідусь Стенлі, юрист Вульф Прузінер, який проживав у Москві, був змушений виїхати до Америки з-за виселення євреїв з Москви [1].
В 1997 році Нобелівська премія з фізіології та медицини в області медицини дісталася американцеві Стенлі Прузінеру за видатну відкриття пріонів — нового біологічного джерела інфекції, і за пояснення основних принципів їх дії.
Стенлі Прузінер додав пріони в список добре відомих інфекційних агентів, таких як бактерії, віруси, гриби та інші паразити. У нормальних умовах пріони — це особливі варіанти нешкідливих клітинних білків . Проте, вони мають природну здатність, за певних умов, перетворюватися в стійкі структури, які є причиною декількох смертельних захворювань головного мозку у людей і тварин.
Пріонні хвороби можуть бути спадковими, передаватися від хворої до здорової тварини або людини, або виникати спонтанно. Уражена ділянка мозку має характерну губчасту структуру(цей факт відображений у назві однієї із хвороб, що викликаються пріонами — губчаста енцефалопатія). Такі структури свідчать про велику кількість пошкоджених нервових клітин, що призводить до виражених неврологічних симптомів, таких як зниження тонусу м'язів, недоумство, втрата пам'ятіта безсоння.
Що ж стосується відкриття Стенлі Прузінера, то воно, до того ж допомагає зрозуміти біологічні механізми інших деменцій(по-латині — набуте недоумство), таких, наприклад, як хвороба Альцгеймера і, можливо, скоро дозволить створити нові ліки і нову стратегію лікування захворювань, які унеможливлюють нормальне функціонування головного мозку.
Нобелівська премія з медицини та фізіології, 1940-ті
Дойзі отримав свій бакалаврський диплом у 1914 році, а магістерський — у 1916 р. у Іллінойському університеті Урбана-Шампейна. Свій докторський ступінь він захистив у Гарвардському університеті у 1920 році. У 1919 році він прийняв запрошення на роботу до кафедри біохімії Вашингтонського університету у Сент-Луїсі, де Дойзі згодом став постійним професором. У 1923 він перейшов до Університету Сент-Луїса як професор та завідувач новоствореної кафедри біохімії. Дойзі працював на цій посаді до свого виходу на пенсію у 1965 році. Університет Сент-Луїса, вшановуючи свого знаменитого працівника, перейменував кафедру на — «кафедру біохімії імені Е. А. Дойзі». Згодом, кафедру знову перейменували. Зараз її офіційна назва — «кафедра біохімії та молекулярної біології імені Е. А. Дойзі»
Сьогодні часто можна почути: «Треба зміцнювати імунітет», «Організм повинен сам побороти хворобу», «Все залежить від захисних сил організму». І кожна людина розуміє, що влада будь-якого захворювання — не абсолютна, що воно починає брати гору лише тоді, коли сам людський організм ослаб і десь «зламався». Саме це наприкінці ХІХ століття — тоді, коли про таке поняття, як імунітет, ще ніхто й не чув — збагнув Ілля Мечников. Він сформулював загальну теорію запалення як захисної реакції організму в боротьбі з інфекцією та заклав основи імунобіології. Усі розуміли, що існують якісь хвороботворні бактерії, але Мечников першим заявив, що запалення — це не лише свідчення атаки мікробів, а й захисна реакція організму. Він помітив це під час дослідів із личинкою морської зірки: коли вчений ввів у неї шип троянди, то рухливі клітини обліпили його, намагаючись знешкодити шкідливого «нападника». Мечников назвав такий процес фагоцитарною реакцією організму, а клітини, які борються з мікробами — фагоцитами. Фагоцитарна теорія Мечникова стала наріжним каменем в сучасній концепції імунітету людини. Проте тривалий час його теорія зазнавала нищівної критики.
«Мечников — засновник клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету — вважав, що основну захисну функцію організму мають наші клітини — лейкоцити. Інший вчений — німецький імунолог Пауль Ерліх — був засновником гуморальної теорії імунітету і вважав, що основну захисну функцію в організмі здійснюють антитіла, які виробляються у відповідь на пошкодження організму. Сьогодні вже доведено, що в людини є і клітинний, і гуморальний імунітет. І не можна сказати, що важливіше, а що вторинне, — пояснює директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Тож 1908 року Нобелівський комітет прийняв дуже мудре рішення — він присудив одну Нобелівську премію двом непримиренним противникам: Іллі Мечникову і Паулю Ерліху».
«Фагоцитарна теорія, створена понад чверть століття тому, протягом багатьох років активно заперечувалася з усіх боків, — сказав у нобелівській промові у Стокгольмі Ілля Мечников. — Тільки останнім часом вона була визнана багатьма вченими всіх країн. Тому можна сподіватися, що в майбутньому у медицині винайдуть ще не один засіб, щоб використовувати фагоцитоз в інтересах здоров'я».
Ще до присудження Нобелівської премії за відкриття імунітету в людини, англійський хірург Джозеф Лістер у промові, виголошеній на конгресі Британської медичної асоціації 1896 року, захоплено охарактеризував видатне значення наукових заслуг Мечникова: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то це — історія фагоцитозу».
